ТВОРЧІСТЬ

Томська та Кемеровська області

Я ще дитиною була, але в школі все співала. Мене тягнуло до того, я то любила. Були такі брати [Роман і Богдан] Жеплинські і вони нас всіх тримали вкупі. І навіть концерти якісь давали. Молоді, знаєте, життя йшло своїм чередом. Там клуб такий великий був. [Ставили] «Наталку Полтавку». [Я] співала. Можете мені повірити, що я дуже багато знала тих пісень.

Під час депортаційної акції у жовтні 1947 року підпілля ОУН розповсюдила відозву «До насильно виводжуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи!». У ній серед іншого наголошувалося: «У всіх, навіть найважчих умовах, Ви збережіть свою українську душу і вірте в нашу перемогу. Учіть своїх дітей української мови й українського Отченашу. Виховуйте в них безсмертну любов до України». Й насправді спецпоселенці докладали неабияких зусиль, щоб зберегти свою культуру. Збираючись разом, вони співали українські пісні, створювали хорові гуртки й інші творчі колективи. Наприклад, ставили п’єси українською мовою. У репертуарі були вистави «Назар Стодоля», «У неділю рано зілля копала», «Наталка Полтавка» та інші. Майже всі депортовані з Західної України мали й берегли вишиті сорочки. Коли у когось таких сорочок не було, їх вишивали вже на спецпоселенні. Часто діти й онуки депортованих зберігають їх донині.

Збереження етнічної, релігійної, культурної ідентичності в екстремальних умовах набирає більш загострених, проте генералізованих форм і реалізується через такі символічні означники як етнічний одяг, мова, молитва, пісні тощо; культура у цьому випадку часто розуміється у її домодерному і етнографічному значенні. Ілюстрацією цієї тези власне слугують і коментарі до цього розділу, і світлини. На фотографії театральної постановки «Наталки Полтавки» бачимо дбайливо намальоване тло з хатами-мазанками, плетений тин і зроблену криничку. З іншого боку, уся творча діяльність спецпоселенців була підцензурною і суворо регламентованою, тобто важко окреслити, де пролягає межа між культурним спротивом і бажанням зберегти власну ідентичність, і окресленою згори візією української культури: суто етнографічної, сплощеної до безпечного стереотипу.

Захоплює історія капели бандуристів, створеної братами Жеплинськими у Сибіру, і те, що вони спромоглися забрати з собою з дому і зберегти в дорозі свої музичні інструменти, а потім налагодити виробництво нових вже на засланні.