СІМ’Я

Кемеровська та Томська області

Мій дід, батько моєї матері, Попович Іван Михайлович, був в УПА і загинув в бою. І за це вислали мою бабусю з трьома дітьми. Бабуся — це Попович Марія Іванівна. І троє діток: старша дочка Ольга, середульша дочка — це моя мама, Марія, і наймолодший брат — це Іванко. Мама, їй було 8 років, зістрибнула з воза. Тобто там якось відволікли увагу і вона зістрибнула з воза і втекла. От те, що я знаю.

Більшовики застосовували «сімейне заручництво» з перших днів свого приходу до влади. У 1934 році цю практику легітимізували, включивши відповідні статті до кримінальних кодексів союзних республік. Персональний склад тих, хто підлягав покаранню за належність до сімей реальних або уявних опонентів радянського режиму, визначили ще на першому етапі масових депортацій із Західної України у 1940–1941 роках. До цього переліку потрапили батько, мати, дружина, діти, тесть, теща, брати й сестри особи, яку оголосили «зрадником батьківщини». Їхнє майно підлягало конфіскації. Малолітніх дітей «гуманно» дозволяли депортувати разом з дорослими.

Упродовж 1944–1953 років застосування цієї практики продовжувалося. Йшлося передусім про так званих «оунівців» — членів сімей вояків УПА та членів підпілля ОУН, ув’язнених у таборах ГУЛАГу, а також тих, хто перебував на нелегальному становищі або загинув. Пізніше депортацій зазнали також сім’ї «куркулів» — заможних селян, свідків Єгови, вояків армії Андерса. Наказ НКВС СРСР, який детально регламентував депортації «оунівців», з’явився 31 березня 1944 року. А перший ешелон з депортованими відбув уже 7 травня 1944 року зі станції Здолбунів у Рівненській області до Красноярського краю. У ньому перебувала 451 особа.

На наше сприйняття кожної окремої світлини в архіві впливає, серед іншого, послідовність, у якій ми переглядаємо знімки, і загальне знання про те, що сталося в історії певної родини. Наприклад, в цій колекції є фотографія з кладовища, на якій присутні ті ж самі особи, окрім жінки, могилу якої, як ми здогадуємося, і прийшла провідати родина. Тож, дивлячись на світлину, де пані Ольга ще жива, ми не можемо не думати про її передчасну смерть, і можемо навіть почати шукати у зображенні ознаки горя, яке незабаром має статися. Щоправда, найбільш моторошне зображення на цій світлині справляють (принаймні на мене) ляльки, які тримає в руках маленька Леся.

Світлину з архіву Людмили Зборовської хтось старанно розфарбував вручну, прикрасивши різними кольорами орнаменти на одязі — вишиванки дітей, хустку матері. Таке втручання у фотографічне зображення є типовим для свого часу. Зазвичай на світлинах розмальовувалося небо, рослини, одяг, архітектурні елементи на тлі. На студійних знімках можемо побачити розфарбовану шкіру, очі, губи моделей. Те, що автор (чи авторка) розмалювала саме вишивку на сорочках і квіти на хустці, можна сприйняти як спосіб підкреслити українську ідентичність родини; або ж ці елементи були розмальовані просто тому, що вони є найбільш декоративними.