СВЯТА

Хабаровський край, Омська область та місто Томськ

Та ми пішли по бараках, до своїх — до татарів не ходили колядувати — і поколядували. Прийшли до школи, нас Ползова, така була учителька, [питає]: «Ну шо, ходили Бога славить» — «Так, ходили Бога славить» — «По сколько вам давали?» — «По рублю, по три» — «О, так много!». І нас виключили зі школи. Але тато пішов до директора школи і нас забрали назад.

Попри те, що у Радянському Союзі релігійні свята не були офіційними вихідними, депортовані з Західної України намагалися відзначати їх, згідно з традиціями. Так, на Різдвяні свята у сімейному колі або разом з сусідами по бараку співали колядки та щедрівки, вишукували можливості готувати відповідні страви. Після смерті Сталіна такі святкування набули іншої атмосфери — спецпоселенці мали піднесений настрій, сподіваючись на швидке повернення додому. Дещо кращими стали матеріальні можливості. Тому й застілля були не такими злиденними, як раніше, а люди вдягалися у найкращий одяг, оздоблювали свої помешкання вишитими рушниками та скатертинами.

На вернакулярних світлинах зі святкових подій чи-то світського, чи-то релігійного характеру ми найчастіше побачимо типову репрезентацію ритуалів і свята як суспільного конструкту. Кількість сюжетів доволі обмежена і радше передбачувана: наприклад, світлини на тлі ялинки, фотографії за накритим святковими стравами столом, групові світлини з молодятами, з іменинником, і так далі.

Проблематичність глибшого прочитання вернакулярної фотографії може полягати в тому, що завдяки своїй типовості зображення чинить опір більш детальному аналізу. Дослідники фотографії зазначають, що родинні світлини скоріше пропонують конвенційні ілюстрації до уявлення про те, як має бути, ніж демонструють якісь деталі стосунків між членами родини. Тому, коли ми дивимося на світлини людей, з якими нас розділяють десятиріччя, нам доводиться спиратися на свідчення очевидців і прочитання семіотичних значень.

З іншого боку, такі фотографії часто робилися кимось з членів сім’ї, і потім або знаходили своє постійне місце в альбомі тієї ж родини, або висилалися комусь з родичів (у випадку світлин депортованих фотокартки часто відправлялися близьким, які знаходилися в Україні, або ж у таборах ГУЛАГу). В кожному разі, вони були призначені для важливих, на думку їх власника, очей. Тому ця непрозорість вернакулярних архівів слугує своєрідним захисним шаром від чужих очей — в тому і дослідників.