ПРИМУСОВА ПРАЦЯ

Кемеровська та Томська області

Там була шахта, 300 метрів глибини. Я на шахті був штукатуром. У нас була бригада — шість чоловік. І батько в мене там робив, на лісному складі столяром. Старший [брат] пішов на роботу в конюшні. Він воду возив по гуртожиткам. І там він заболів і шість місяців пролежав у лікарні. І там помер у Прокоп’євську. А другий, молодший [брат], він у шахті машиністом працював. І поламало йому позвоночник. О 7‑ій годині дзвонять з лікарні і кажуть: «Помер».

Праця була обов’язковою для всіх здатних до неї спецпоселенців. Проте їх обмежували у вільному виборі, а змінити місце роботи можна було лише з дозволу коменданта. Більшість спецпоселенців працювала не за фахом, а там, де була потреба — у важкій некваліфікованій праці. У перші роки депортацій їх направляли здебільшого у ліспромгоспи, згодом – у видобувну промисловість. Вони працювали на шахтах, будували заводи та фабрики, прокладали дороги. Людей, яким важка фізична праця була не до снаги, зазвичай влаштовували до місцевих колгоспів.

За ухиляння від праці спецпоселенцям, як і іншим громадянам Радянського Союзу, загрожувала кримінальна відповідальність — 8 років ув’язнення. Їхня зарплатня була нижчою, ніж у місцевих працівників. Попри все, для самих спецпоселенців праця була гарантією отримати картки на продовольчі та промислові товари (до кінця 1947 року) і мізерні гроші, а тому важливим фактором виживання.

Люди охоче позують для світлин «на робочому місці», хоча цю ситуацію не можна назвати парадною чи святковою. Дехто посміхається, дехто зосереджено дивиться в камеру. Ці знімки дають можливість побачити, як виглядало щоденне життя спецпоселенців і в яких умовах їм доводилося працювати. Добре видно, що умови праці спецпоселенців були дуже важкими, а знаряддя, які вони мали — примітивні та убогі. Не йдеться про техніку безпеки чи засоби індивідуального захисту, навіть рукавиці бачимо лише у декого, хто позує з сокирами і бензопилою. Жінки, так само як і чоловіки, виконують важку фізичну працю на будівництві і лісозаготівлі. Але, незважаючи на важкі умови праці, депортовані все одно вважали ці моменти свого життя вартими документування.