ПЕРЕСИЛЬНІ ПУНКТИ

Львівська область

Ми там були довго, з березня місяця аж до грудня. Були величезні кімнати. Всі на землі спали. Такі були по краях височенні паркани дерев’яні, а на кутах — вишки з охоронниками. І були там одні маленькі ворота з віконечком. Ну, ті ворота не відкривались для нас, а тільки якщо хтось приїжджав, передачу нам приносив, то нам відкривали віконечко, давали папір: хто приїхав і що привіз. І так ми передачу отримували. В основному [на пересильному пункті] була червона риба і якась баланда, невідомо яка, і кусок хліба. І то два рази на день. Якщо хтось приїхав і там щось привіз, то була така радість.

Рада Міністрів СРСР постановою від 4 жовтня 1948 вирішила здійснювати масові депортації із Західної України, уточнивши їхню підставу: «у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти». У кожному випадку це мало відбуватися лише після рішення Особливої наради при МДБ СРСР. Раніше такий порядок на місцях ігнорували. Після цього постала проблема організації пересильних пунктів, які б дозволили реалізувати постанову. Людей треба було десь утримувати впродовж тривалого часу в очікуванні вердикту. До перших шести пересильних пунктів на території Західної України їх почали доправляти вже з 8 грудня 1948 року. А у січні 1949 року кількість таких пунктів зросла до дев’яти: два у Львові та по одному у Бориславі, Коломиї, Брошневі, Копичинцях, Бережанах, Клевані і Ковелі. Там одночасно могли утримувати 10 550 осіб. Термін перебування в таких місцях не мав перевищувати 25 діб, хоча часто людей утримували там місяцями.

Усміхнена дівчинка в світлій літній сукні стоїть босоніж, огортаючи себе руками, ніби їй холодно. В її матері на сукні бракує ґудзиків, а в одного з її братів на ногах домашні капці. Ми не знаємо, хто і чому зробив цю фотографію, але вона примітна тим, як на ній перемішуються ознаки нормального життя, з якого нещодавно брутально вирвали цю родину, і важкого майбутнього, яке готує їм репресивна машина. Бачимо також, що у чоловіків ще збереглися стрижки, очевидно, зроблені перукарем до затримання, а в жінок волосся заплетене у гарні зачіски, тож, мабуть, ця світлина зроблена невдовзі після прибуття родини до пересильного пункту.

Що сталося зі взуттям Марти? Її щира усмішка — це автоматична реакція на фотокамеру чи вираз обличчя дитини, яка в своєму житті ще не зазнала нічого поганого?