ЖИТТЯ ДО

Місто Львів

[Ми жили] у Львові, Новознесенська 81. Там будинок стоїть дотепер. Це був наш будинок – особисто бабця з дідом будували своїми руками це все. Двоповерховий. Там і магазин — бізнес приватний був. Мама з татом завжди помагали «нашим хлопцям», лікували їх. Очевидно, хтось за тим слідкував. Це раз. По-друге, те наше становище самодостатності теж комусь було більмом на оці. Ми вже думали, що нас омине, бо то вже останні висилки були тоді. На самої Покрови, 50-ий рік, прийшли вночі і сказали: «Собирайтесь!»

Хоча населення Західної України ще від 1939 року не мало особливих ілюзій щодо радянського режиму, для багатьох масові депортації виявились повною несподіванкою. Підготовка до їх здійснення відбувалася в умовах суворої секретності. По селах і містах цей процес починався зі складання списків сімей, які підлягали виселенню. Підставою для включення до них слугувала відповідна «доказова база»: довідки сільрад або оперативних відділів НКВС/НКДБ щодо приналежності тієї чи іншої особи до антирадянського спротиву, а також свідчення односельців.

Незважаючи на те, що до таких списків суворо заборонялося включати сім’ї військовослужбовців Червоної армії або тих, хто вийшов з повиною, ця вказівка часто порушувалася. Траплялося, що від виконавців, особливо на сільському рівні, інформація про арешт все ж просочувалась — цілі сім’ї встигали врятуватися втечею. Та більшість людей дізнавалися про те, що їх мають депортувати лише, коли виконавці вже вривалися до їхніх помешкань.

Ці світлини зроблені всього за кілька місяців до депортації. З них ми не дізнаємося якихось значних деталей життя родини до заслання — можемо хіба що розгледіти одяг, зачіски, квіти і дерева в саду та фрагмент паркану. Проте ці знімки конструюють особливий простір ностальгії, слугують своєрідною шпаринкою, заглядаючи в яку, можна встановити емоційний зв’язок зі світом, який існував до того, як подружжя Тимовчаків разом з маленькою Лесею депортували.

Важливими також є різні аспекти обігу і збереження цих фотографій як матеріальних об’єктів. Оскільки саме практики, пов’язані з матеріальним виміром вернакулярних архівів, установлюють простір пам’ятання. Яким чином ці світлини вціліли до сьогодні і чому вціліли саме вони? Де вони зберігалися, коли родина була в Сибіру? Як часто на них дивилися, що і кому про них розповідали? Чи бачила їх, підростаючи, маленька Леся? Що відбувалося з цими світлинами, коли родина повернулася до України?