ЖИТЛО

Томаська область і Хабаровський край

Хатинку ми купили. Видно, що ми все таки щось мали з собою, якийсь килим, якусь капу*, щось таке продали. Але там хата була забита, там не жив ніхто. То була одна кімнатка — і все. Було два ліжка. Два брати спали на одному ліжку, а я з мамою – на другому. Був столик посередині. При вході була така кухня якби плита, знаєте, як на селі є. Там ми щось варили. Щось трошки [городу] було при хаті. Там якісь гарбузи росли.

*капа — покривало

Керівники установ, які використовували працю спецпоселенців, мали забезпечити їх хоч якимось житлом. До них здебільшого ставилися як до тимчасової робочої сили, тому не вважали за необхідне піклуватися про створення найменших побутових умов. Тривалий час спецпоселенці мешкали в погано облаштованих бараках, у колишніх сушарках для деревини, коморах і землянках. Середня норма житлової площі на одну особу становила не більш ніж 1,9 квадратних метрів. Іноді – набагато менше.

Ті ж, на кого не було попиту, здебільшого одинаки непрацездатного віку або багатодітні матері, мусили піклуватися про житло самотужки. З часом дехто почав будувати нові оселі, отримавши попередньо спеціальний дозвіл від коменданта. Статус спецпоселенців передбачав передусім обмеження у пересуванні, лише в радіусі 3 кілометрів від свого місця проживання. Порушення цього припису, як і втеча, тягли за собою адміністративне або й кримінальне покарання. Людей, у яких забирали паспорти і видавали спеціальні посвідчення чи перепустки, міцно прив’язували до їхнього місця проживання та роботи.

Ці світлини говорять багато про побутові умови і обставини, в яких знаходилися депортовані, натомість мало що пояснюють про їх відчуття і ставлення до цього місця. Що відчували люди, які жили у цих хатах? Чи було їм тепло, чи було їм страшно, чи вони почувалися у безпеці? Чи були якісь особливо важливі для них місця? Про це ми можемо дізнатися хіба що з записаних історій свідків, або ж просто здогадуватися, розглядаючи бідні низенькі хатинки. Наприклад, на світлині де жінка стоїть поруч будинком, у якому вона живе, в око впадає неспівставно маленький розмір хати — фігура людини поруч здається непропорційною, завеликою.

Зібрані в одну категорію і вирвані з контексту особистих історій окремих людей, ці будинки перетворюються на типологічне представлення житлових умов осіб, яких було депортовано до Сибіру. В такий спосіб вернакулярна фотографія виконує двояку роль: оповіді історії певної особи і надання інформації про ширший контекст існування певної суспільної групи; пам’ятки з родинного архіву і історичного свідоцтва.