ВІРА

Міста Чита, Іркутськ, Кисельовськ

Чита то була. Я як приїхала, то відразу шукала українців. І потому, знаєте, я так пішла до тих українців, а вони щось говорять: «Янтух, Янтух». А я кажу: «Янтух — то мій стрийко, тата брат». Я дуже втішилася. Там були два брати–священики, Іван і Йосиф, монахи. І той рік, шо я там була, вони дуже мною заопікувалися. Івась, а він такий затятий був, то десь навіть сидів, його тримали [в ув’язненні] і відпустили. Там один із тих [начальників йому] сказав: «Скажи щось проти релігії». То він так різко тоді сказав: «Не смій, а то я вб’ю тебе, коли ти будеш мені щось говорити про релігію». Він такий фанатик був, свого роду фанатик релігійний.

На спецпоселеннях прихильники різних віросповідань, депортовані із Західної України, намагалися дотримуватися релігійних обрядів, збиралися разом у бараках і організовували молебні, старші родичі навчали молитов дітей. Греко-католикам у всьому цьому допомагали священники, теж депортовані. Через заборону здійснення релігійних обрядів вони працювали нарівні з усіма. У деяких місцевостях коменданти спершу закривали очі на те, що священники, попри все, «правили службу». Згодом ця поблажливість припинилася. Українська дослідниця Оксана Кісь, яка зверталася до проблеми релігійних практик жінок-політв’язнів таборів ГУЛАГу, наголошує на унікальному досвіді проведення богослужінь жінками: «Фактично ніколи раніше у своєму звичайному житті ці жінки і дівчата не мали б змоги виконувати центральну ритуальну роль у християнській літургії – як священник чи дяк». Подібна ситуація була і серед жінок на спецпоселенні.

Трійка маленьких дітей, вбрані у святковий одяг, вишикувалися перед камерою. Старший хлопчик зосереджено і спокійно дивиться в камеру, нерівна гривка збилася на бік. У дівчинки у вухах сережки, у волоссі заплетена стрічка, новенькі туфлі контрастують з білими шкарпетками. Найменший хлопчик стоїть на стільчику. На тлі рясно прикрашена скляними фігурками ялинка, серед яких можемо розгледіти кількох Дідів Морозів, Снігуроньку, бурульки, шишки. На стіні висять ікони в рушниках. Роздивляючись численні деталі на цій світлині, можна не зрозуміти, що вона зроблена на спецпоселенні. Так відбувається тому, що кожна окрема вернакулярна фотографія може не мати одночасно усіх (або іноді навіть жодного) візуальних маркерів, за якими ми атрибутуємо світлину як таку, що документує певну подію, місце чи належить до певного періоду. Проте ми не можемо відокремити зображення від умов, в яких воно було створено і обставин, за яких воно циркулювало.

Незважаючи на всі зусилля фотографа створити на знімку затишну домашню атмосферу різдвяних свят, залишивши поза його межами важкі умови життя в Сибіру, дещо все ж таки можна розгледіти. Різкі глибокі тіні і яскраве джерело світла ліворуч підказують нам, що одразу за лівою межею кадру є вікно, а отже, якщо припустити, що ялинка, скоріше за все, стоїть у кутку кімнати, а ліжко — під стіною, стає зрозуміло, що кімната, у якій фотографується ця родина, просто крихітна.